І нараз зломилася, розвіялася вся моя впертість, моя завзятість, моє самолюбство. Я почув виразно, що я оце зробив щось безглузде, огидливе, що я допустився безсердешного вбійства, навалив на себе провину, якої не відпокутую і не відмолю ніколи. Аджеж я знівечив зовсім безцільно таке гарне, невинне життя! Ось тут, на вільнім світі, перед лицем цього ясного, теплого, весняного сонця я видав і сповнив жорстокий, нічим не мотивований засуд на смерть. Тепер я почув зовсім ясно і виразно, що це вбійство було зовсім безцільне. Аджеж цього бідного трупика я не зможу ані обскубти, ані їсти. Ні, я не мав сили навіть ще раз поглянути на нього. Я випустив неживого пташка з руки і засоромлений, стурбований, пригноблений і змішаний я побіг геть, геть від нього, щоб не бачити його, щоб затерти в душі навіть споминку про нього. Мені дуже хотілося плакати, але я не міг; щось немов кліщами стискало мою душу і вона не могла в сльозах вилити свойого болю. Маленький, гарний пташок лежав у моїй душі, я поніс його з собою і мені здавалося завсіди, що він глядить на мене своїми невимовно сумними оченятами, глядить з тихою резигнацією, потакує голівкою і шепче тихо-тихесенько:
— Ах, я це й знав, що пропала моя весна, що неволя буде заразом і моя смерть!
У м'якому, вразливому дитячому серці не довго тривали ті турботи. По двох-трьох днях я вже забув про пташка і
