він потакнув головкою, немов би хотів сказати:
— Так, так, знаю вже, куди мене несуть. Я вже давно знав, що воно дійде до того.
Я виніс його на подвір'я. Він сидів спокійно в моїй долоні і не пручався. Я чув його м'яке пір'ячко і його тепле тіло.
— А смачне мусить бути його м'ясо! — стрілила мені нараз думка через голову. — А що, якби його зарізати і дати спекти?
— Пусти його! Пусти його! — шепче щось, мов добрий янгол, у моїм нутрі. — Аджеж бачиш, він такий маленький. Навіть заходу не варто, щоб його пекти.
— Алеж бо шкода його пускати! Я ж зловив його! — бунтувалася дитяча впертість у моїм нутрі.
— Пусти його! Пусти його! — лебеділо щось тихо-тихо в найглибшій глибині моєї душі.
А пташок сидів тихо і зрезигновано в моїй жмені. Я отворив долоню — він не полетів. Щось огидливе, злорадне тріумфувало в моїм нутрі.
— Бачиш! Він сам не хоче! Ти ж дав йому змогу втікати, чому ж не втікав?
— Алеж він слабий і зголоднілий, — лебеділо щось тихо-тихо в глибині моєї душі.
— Ет, що там! — скрикнула дитяча впертість і в найближчій хвилині я відкрутив головку малому, гарному пташкові. Він затріпав раз чи два рази своїми тоненькими ніжками, з шийки виплили дві чи три крапельки крови і малого, гарного пташка не стало. В моїй долоні лежав холодний, бездушний труп.
