Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 19. Переклади (1960).djvu/474

Так я ввесь день на ту хвилину ждав, Коли зійду сюди у підземелля, В безпечну скритку моїх вірних скринь. Щасливий день! Сьогодні можу я У шосту скриню — скриня ще не повна Досипать жменю золота. Не много, Здається, та потрохи скарб росте. Читав я десь, що цар одного разу Велів своїм воякам наносить Землі по жмені в купу, і могила Горда зросла, а цар із висоти Міг радісно долину оглядать, Покриту білими наметами, І море, де роїлись кораблі. Так я по жменці скупо зносячи Звичайну дань свою в те підземелля, Здвигнув оцю могилу й з висоти Її глядіти можу на все те, Що підляга мені. А що ж мені Не підляга? Як дух якийсь, я можу Із цього льоху управляти світом. Як лиш захочу, здвигнуться будівлі, В мої сади препишні збігнуться Прегарні німфи барвною юрбою І Музи дар свій принесуть мені, Свободи геній стане в мене в службу, І чеснота й безсонна праця смирно Чекати будуть в мене нагороди. Я. свисну — і до мене, хоч несміло, Але послушно влізе гріх кривавий, Лизатиме у мене руку, в очі Глядіти, в них моєї волі знак Читаючи. Послушне все мені, А я нікому, вищий над усі Бажання. Я спокійний в почуттю Своєї сили, і досить мені