Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 18. Переклади (1960).djvu/86

Груйової в Бозі посестриці.
«Гей, Маріє, дай нам меду много!
Славний бо ми полон полонили!
Полон славний Груйо Новаченко,
Ще й Степанко, Груйовий хлопчина,
Його жінка — гарна Максимія!
А яка ж то гарна жінка тая,
Що вже гарна, а ще краще вбрана!»
Як почула корчмарка Марія,
Та й почала слізьми обливатись,
А від турків рукавом вкриватись:
«Леле, Груйо, в Бозі побратиме!
Тричі ти м'я рятував в пригоді,
Тричі ти м'я визволяв з неволі,
А се й сам ти в неволю дістався!»
Дає туркам солодкого меду,
А сон-зілля до впів досипає,
Що від нього сон твердий буває:
Щоби турки твердо засипали,
Поки Груйо не слобонить руки.
Пішли з корчми два турки-вояки,
Мід солодкий понесли з собою.
А як прийшли під свої намети,
То засіли мід солодкий пити.
Максимія меду доливає,
А котрому доллє меду склянку,
То той її зараз поцілує,
То той її попід шию гладить.
Попилися три турки-вояки,
Попилися, як землиця чорна,
Та й заснули, наче повмирали.
Тоді стала жінка Максимія,
Тоді стала ось так міркувати:
«Як я ляжу поміж ними двома
То третьому жаль на мене буде».
Все гадає, одно здогадала:
Звила шати і білії руки,
Всім трьом ляже в головах півперек.

А як стало з ночі й опівночі,