Я заскочив в зелену діброву.
Розмахнувся Груйо булавою
Та як кинув з усієї сили,
Щоб мене з коня повалити!
Та не трафив мене, ні конини,
Але трафив у круту ялицю:
Так легенько ту ялицю вдарив,
Аж ялицю із корінням вирвав,
Аж гілками та на землю впала».
Не посміли турки йти в намета,
Лиш пішла там красна Максимія,
Вона Груйї руки ізв'язала
І до стовпа шнуром обмотала,
Що був, може, сорок ок вагою.
Тоді турки на нього натисли,
А як скочив Груйо Новаченко,
Три турчини піддвигнув на собі,
А четверту жінку Максимію.
І хотів він від турків тікати,
Та жаль стало Степанка-дитини.
«Горе, горе мені, боже милий!
Моє дитя турки заневолять,
Моє дитя побасурманиться,
То де ж піде моя душа грішна?»
З-за дитини туркам він віддався.
А як турки Груйя в руки взяли,
Дали жінці коня сиваника,
Повели їх в місто Дренополе,
А як були в півдороги шляху,
То заплакав Степанко-дитина:
«Милий тато, Груйо Новаченко!
Болять ноги у Степанка твого.
Я не можу попри коні бігти!
Турки д'горі не дають спочити,
Канчуками б'ють помежи очі».
Сльози ронить Груйо Новаченко:
«Ой, Степане, дитятко кохане!
Чим же тато тебе порятує,
Коли в тата пов'язані руки?
Йди проси ти маму Максимію,
