Все мні мати говорила:
Хлопців стережися!
І чого ж стеречись хлопців, —
Вни м'я так кохають!»
Я приїхав на конику,
Як сніжок, біленькім,
Скочив з коня, прип'яв на сук
За поводи срібні,
Обняв дівча, притис д'серцю,
Поцілував в уста,
І забула гарна діва,
Що терн ніжку коле.
Ми пестились і кохались,
Аж сонце знизилось.
«Їдь, мій милий, додом пильно,
Сонічко заходить!»
Я на коня скочив швидко,
На білого коня,
Узяв любку перед себе,
Та й махнув додому.
Га, ти наше сонце, твердий Вишгороде,
Гордо ти і сміло на скалі стоїш;
На скалі стоїш ти, страх для ворогів!
Під тобою бистро ріка хвилі котить,
Котить сині хвилі ярая Волтава.
Берегом-краєм ясной Волтави
Ліщини сила холодом дише:
Тут соловейко співа весело,
Співає сумно, як у серденьку
Падість, то смуток чує та тугу.
Коб соловієм я був у лузі,
Бистро летів би-м, де мила ходить
Вечором пізно, вечором пізно!
О, бо усяку жисть любов будить,
Все з нев тоскує, радуєсь з нею!
І я, нещасний, тужу по тобі — люба;
