Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 18. Переклади (1960).djvu/64

Та й сидить жалібно, мовчить з німим лісом.
 І прилетів голуб, жалібно воркує, —
Підняв ледінь голов і мовить до нього:
 «Ти голубе сумний, жаль тобі й самому.
Чи тобі кругаєць ухопив дружину?
Оцей Збигонь тама, у тім сильнім замку,
Що вхопив кохану й мені мою милу
І відвів у замок, ах у замок кріпкий!
Голубче, ти був би боровся з кругаєм,
Коли б в тебе було удале серденько;
Ти б був кругаєві видер свою милу,
Коли б були в тебе гострі, страшні кігті;
Ти б убив був певно лютого кругая
Коли б в тебе сильний дзьоб був м'ясожирний!»
 «Вгору, молод хлопче, на Збигоня кинься!
Таж в тебе на врага серце преудале,
Таж в тебе на врага сильне, гостре ружжя,
А на його голов тяжкий, твердий молот!»
 Долів кинувсь ледінь, долом темним лісом,
Взяв на себе ружжя, а на плечі молот,
Спішить лісом темним ід кріпкому замку.
І вже коло замку, — ніч, усюди темно,
П'ястуком застукав, —
 «Хто там?» З замку голос.
«Я се, ловець блудний!»
Отворилась брама.
Застукав у другу,
Отворилась друга.
 «Де владика Збигонь?»
«Там, в світлій кімнаті».
Ой, там Збигонь вільний, ой, там діва плаче.
«Отвори стрільцеві!»
 Не отворив Збигонь, а ледінь у двері
Молотом як гряне, — двері отворились,
Як молотом гряне у Збигоня голов,
Впав владика замку!
Він по замку всюди, як перун лютує,
І всіх убиває, в крові врагів миєсь, —
Досвіта спочине коло своєй діви.
 Зійшло раннє сонце, на замок засяло,