І колоди грубі привалили
Понад самим краєм заборолів.
Вже татари на окопи гнались,
Аж під небо ревучи страшенно,
Вже зачали руйнувать забрали.
Втім, звалено з забралів колоди, —
А колоди тяжкі, наче червів,
Татар лютих зм'яли, здрухотали,
Ще й далеко в долі їх давили.
І так довго боролись затято,
Аж конець дала ніч темна битві.
Гей! о, пробі, і Внеслав той славний
З заборони впав, стрілов ражений!
Тяжкий жаль всіх серця розриває,
Люто жажда всіх палить в утробах:
Спраглим горлом росу з трави лижуть.
Минув вечір, ніч холодна встала,
І ніч знов змінилась в сірий ранок,
А спокій був в таборі татарськім.
Ід полудню вже день розгорівся,
А христьяни падали від жажди,
Отвирали ізспражені уста
І хрипливим голосом ридали
До пречистой, до матері божой,
Д'ній погаслі очі обертали
І, жалібно руки закленувши,
З землі в небо тужним оком зріли.
«Га, нам годі дальше з спраги гинуть
Годі нам ся про жажду й бороти!
Хто о життя, о здоров'я дбає,
Най в татарів милості шукає!»
Так одні казали, а так другі:
«Радше згинуть від меча, як з жажди,
Води доста буде нам в неволі!»
Втім Вестонь: «За мнов, хто так гадає,
Гей, за мною, кого томить жажда!»
Але разом Вратислав піднявся,
Як тур ярий до Вестоня скочив,
І Вестоня пірвав в сильні руки, —
«Зраднику, христьян ти ганьбо вічна! —
