Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 18. Переклади (1960).djvu/450

Свій біг кермує відвіка.
Коли в неділю він клячить
Край брами церкви і мовчить,
То серцем вгору він біжить.
О, там обіцяний куток!
Для жебраків без сорочок
Стіл ситий, ложе з подушок.
І певно ж цей бездомний кміть
Рад скоком вгору полетіть,
Хоч зараз мав би к цьому хіть?
Якраз! Цей струпішілий пняк,
Цей в'язень — пута йому в смак,
Вмирать не хоче! От дивак!
Він плаче, просить і блага,
Гне шию, плечі простяга,
Цілує землю за шага.
Він райських ще не прагне втіх,
В неситих жадощах своїх
Рад земний смакувати гріх.
В барлозі ось без накриття
Він згадує, рад, мов дитя,
Всі радощі свого життя.
Як він маленьким ще гуляв,
В якімсь дворі притулок мав,
При теплій печі в кухні спав.
Як потім бігав цілі дні
В зелені місяці літні,
Рвав дикі рожі запашні.
Як в марті в барвінковий час
Він в гаю обіймав не раз
Дівочий стан, найкращу з всіх прикрас.
Як щастя дбало напрочуд,
Щоб мав все тепленький кут
У скирті сіна в зимну лють.