Жорж Роденбах
Минуле — любий мрець, що плачемо за ним,
Що любимо його над все, хоч кинув нас;
Що тягне наші сни, хоч крізь докорів дим,
В той час, коли ми з ним жили ось тут ураз.
В лазур, куди летять ті пташки, білі душі,
В лазур і дух його безсмертний полетів;
А труп в труні, котру коронки вкрили й плющі,
В труні, збудонаній з колиски наших снів.
І як в тісну ту кліть кладуть часом мерцеві
Все, що любив він тут, забутки сумовиті, —
Так ми зложили там всі іграшки розбиті,
Всі дітські вбраннячка цвітисті та рожеві,
Що в них до дзеркала пишались, щастям п'яні
От тим то відтоді ми ходим чорно вбрані.
Я мовив їй: „Будь ти Мадонною моєю,
Тобі даю свій дух, мов срібную лілею.
Свій гріх оплакав я, як грішникові слідно,
При твоїй білизні мені не буде стидно.
Я постанову взяв, спасенну постанову —
У добровільний гріх не попадати знову.
Другої, крім тебе, не полюблю до суду,
Немов святині жрець, тобі служити буду.
Мов у святині жрець клякає, б'є поклони,
Я вставлю образ твій поміж святі ікони.
І в скупленню душі, і в захваті без краю
Тебе літанії словами звеличаю.
