Конрад Ф. Маєр
Ось блисло в пітьмі. В жовтім світлі — замку мур.
Гуркоче грім. Їздець ось шарпає коня.
Зіскочив, стука в браму і кричить. Аж рве
Плащ з нього вітер. Він держить за поводи
Сполохану коняку. Заґратоване
Вузьке вікно заблисло золотом — і скрип!
І браму відчиняє пан.
„Я королів
Слуга, гонцем у Нім біжу. Прийміть мене!
Вшануйте мундур королівський!”
„Буря б'є —
І ти мій гість! Твій мундур байдуже мені!
Війди і грійсь! Я захищу твого коня!’,
У темну залю предків ось ввійшов їздець,
Освічену лиш слабо полум'ям в печі.
В непевнім миготінні того полум'я
Тут блисне гуґенот у панцирі грізний,
Там дама горда на малюнку давньому.
У крісло кинувсь перед огнищем іздець,
Глядить у рухливу грань. Глядить, пригадує…
І волос вгору встав. Він зна цей дім, цю грань…
Огонь сичить. Дві ноги треплються в огні.
Стара шафарка до вечері стелить стіл
Сніжним обрусом. Панночка допомага.
Ось хлопчик збан з вином приніс. Тривожно так
На гостя діти глянули й на огнище.
Огонь сичить. Дві ноги треплються в огні.
„Чи чорт! Та сама заля! Той самий герб!
Три роки тому… Гуґенотів сікли ми…
