Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 18. Переклади (1960).djvu/433

Їй в серці жаль чомусь було того зерна
Гірчичного, зерняточка дрібного,
Що вмерти мусіло, щоб наріст та буйна
З сторичним плодом вибуяла з нього.
Життя Марії теж любила. Бачила
Її, дівча чорняве, карооке,
Сільське, простеньке, та посольством ангела
Підняте в небо ясне та високе.
І бачила її як матір. З нею враз
Всі втіхи матері переживала.
Лиш на Голгофі біль її душею тряс:
„Чом, Боже, скорше мати не сконала?”
І йшов так довгий ряд днів, місяців і літ,
Те сіре, одностайне пасмо;
Із ним тихо плив й маленький світ
Без наглих бур і втіх, спокійно, ясно.
Часом на шлюб ішла до свояків своїх,
На погріб, до хреста — лиш в неї в хаті
Було так пусто: тут не чувсь дитячий сміх,
Плач, тупіт ноженят. Немов по страті
Стискалось серце їй, коли осінній дух
Став на безплідне подихати тіло,
Черствіли руки, зрід волосся темний пух,
Запали груди, личко пожовтіло.
Та змилувався Бог, як у Святім Письмі
Над Сарою: живе її дитина!
Це буде пізній цвіт в осінній борозні,
Її надія і любов єдина.
Це певно буде син. Що Богом даний нам,
То й ми його дамо на жертву Богу;
У слід Хрестителя хай зветься він Іван,
Що простував перед Христом дорогу.
Хай Богу служить він, щоб з уст його плило
Святеє слово, всім потіха в тьмі ворожій.