Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 18. Переклади (1960).djvu/432

Перед незвісним враз притьмив душі бажання:
Це крок грядучих днів у темних тих кутах
Лунав неначе тихеє зідхання.
З благанням, з вірою зложила руки враз,
Палкі уста молитву прошептали;
Внизу пищав клярнет, гудів поважно бас,
Дівчата ще весільної співали.
І бачить довгий ряд, днів, місяців і літ,
Те сіре, одностайне пасмо;
Із ними плив оттак її маленький світ
Без наглих бур і втіх, повільно, ясно.
При праці польовій огрубли руки їй,
Чоло поморщилось, лице змарніло;
В хазяйській праці тій знайшла собі спокій,
І Бог благословив їх кожне діло.
А літнім вечером на лавці край воріт
В гуртку жінок сідала; говорили
Про простий побут свій і про далекий світ,
Що з нього вісті тут аж доходили.
Як цісар велично женивсь четвертий раз,
Яку нова цариця силу має:
Підкови гне, в трубу закрутить срібний ваз,
І стіл ударом п'ястука ламає.
Побожний цісар є, костьол, бач, змурував,
Його вежа самою міддю крита;
Сюди з Німеччини велично дарував
Обрус Вероніки, рам'я святого Вита.
В недільний день, коли блискучий сонця пруг
В світлицю лив мов золоту обнову,
Сідали до стола вона й коханий друг,
Про Боже слово ведучи розмову.
І любий був Сівач, що брав зерно з сівні
І сіяв: лиш одно зерно з насіння того
В ріллі сховалося і парості буйні
Пустило, й пташки в них хвалу давали Богу.