Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 18. Переклади (1960).djvu/406

Ця сторінка вичитана


Випав жереб, випав:
Літом Кукулин
Мав царя голити,
Удовиці син.
Як почула се вдовиця-мати,
Аж зомліла, почала ридати:
«Ах, мій Кукулин!»

Послужив цареві…
Взяв його вже кат,
Щоб криваву плату
За ту службу дать.
Аж тут мати крізь тлум люду пхаєсь,
Що є сили квапиться, хапаєсь,
Щоб за ним благать.

«Царю, ах, се син мій,
Мій єдиний рай!
Пробі, молюсь к тобі:
Милосердя май!
Я ж без нього бідна сиротина!
Згину радше я сама за сина,
Лиш його віддай!

«Царю, пане любий,
Чи ж се людський лад:
Се хлоп'я невинне
Щоб повісив кат?
Муж мій згиб у службі краю того,
А ти хочеш оце й сина мого
В мене люто взять?

«Ні, ти нелюд, царю,
Безсердешний жрець:
Рік в рік через тебе
Гине молодець.
Пусто, дурно, лиш за царські вуси
Кат невинно чоловіка дусить!
То ти наш отець?»