Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 18. Переклади (1960).djvu/351

Так плаче син дорослий на батьківськім гробі.
Та ось, набравшись суму, що від гробу віє,
По іскорці теряла віру і надії,
Міцніла і в вир болю кинена без грані,
В палких сльозах тонула і в жінок риданні.
Вже не одну могилу, гробів мільйони
Оплакує, із болю в'ється і загони,
Старі кладовища, рясно слізьми росить,
Жидівські кості, що їх по всім світі досить
Розсіяно, як зернят піскових в пустині,
І те, що вся сійба та може марно згине,
І те, що на могилах, знай, бур'ян паліє,
І те, що у потомках дух батьків маліє,
І що та ніч неволі довга та безкрая!
Вже не стіснялась, рвалась, мов вода шумная,
Коли реве по бурі, вся від піни біла.
Співак в очах мав іскри, груди його тремтіли;
Чоло відкрив, над ліве ухо зсунув шапку,
Піт капав. Спів порушив і каліку бабку,
Паралічем розбиту, труп живий жіночий:
Її скляні, мертвецькі заросились очі.
Всі плакали, зняла всіх туга невдержима.
А як спімнула пісня і Єрусалима,
Ту матір, що хоч сяє здалека, мов перла,
Та для дітей найперших вже від віку вмерла,
Спімнула безпощадне доленьки знущання,
Наруги, бідність, муки, вигнання й блукання,
І щастя, що пропало і вже більш не встане, —
Біль дужачв і ятрились гірше серця рани.
По всіх розпука люта шибла духом диким,
І вибухли зневір'я окриком великим.
Я слухав спів; відчути мав я вже спромогу.
Ті люди, що так важко жалуються Богу,
Минувшим славним горді, сліз відвічних повні,
В очах моїх зробились величні й шановні.
Вже щезли плями й лати, вже мене ні трошки
Не бридили халати, пейси, Іцьки й Мошки,
І щезла вся буденність з лиць тих бородатих,