Так мовив і, почувши, що хтось збоку
Підслухує, здув свічку й щез у пітьмі.
Заблис і щез як прочуте нещастя,
Що несподівано у серце вдарить —
І промине, страшне, але незрозуміле.
Сю поему другам росіянам присвячує автор.
Чи згадуєте ви мене? я, скільки раз
Про другів своїх смерть, в'язницю
Та вигнання згадаю, думаю
Й про вас, і ваші лиця чужоземні
У моїх мріях мають право горожанства.
Де ж ви тепер? Та благородна шия
Рилєєва, яку я по-братерськи
Стискав, за царським присудом повисла,
До дерева ганебного прип'ята.
Прокляття тим народам, що мордують
Своїх пророків! Та рука, яку
До мене простягав Бестужев, і поет
І вояк, та рука відірвана
Від зброї і пера і запряжена
Царем до тачки, нині в рудниках
Копає десь, закована обік долоні
Якогось поляка. А інших з вас
Постигла, може, ще лютіша кара.
Може, хто з вас, чином чи орденом
Заплямлений, продав свобідну душу
На віки вічні за цареву ласку,
І нині біля царського порога
Поклони б'є. А може, не один
Продажним язиком його тріумфи славить
І тішиться, як мучать його другів.
Може, хто з вас у моїй вітчині
Себе кривавить кров'ю моїх рідних,
І величається перед царем,
Немов заслугою, прокляттям їхнім.
