Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 18. Переклади (1960).djvu/343

Спить вся двірня, а тільки цар не спить.
Ще ласкав бог післав на нього духа,
Що прочуттям його остеріга про кару.
Та цар заснути рад, насилу жмурить очі,
Засне глибоко. Скільки разів досі
Мав остороги від свойого духа,
А ще страшніші соннії видіння!
Він не так злий колись був чоловік,
Але зійшов помалу на тирана;
Від нього добрі духи відступили,
А він з літами щораз глибше й глибше
Впадав у міць чортівську. Ще одно
Останнє, тихе почуття людськеє
В душі загасне, як плохенька мрія,
А завтра знов підхлібники пихою
Наповнять душу, підіймуть ще вище,
Аж всю її потопче Сатана.

«Ті в низьких домиках піддані бідні
За нього перші кару потерплять.
Бо грім, коли в мертвії речі б'є,
Все б'є в найвищі дерева та вежі;
Та між людьми найбільше б'є внизу,
Найменше винних перших убиває.
Заснули в п'янстві, в розкоші та сварах,
Вже не проснуться, бо заллє вода.
Спіть супокійно, як безтямні звірі,
Поки постигне вас у сні гнів божий,
Як той стрілець, що в лісі все вбиває,
Поки дійде аж у ведмежу гавру.

«Там! — Чую! — Вирвалися вже вихри
З ледів полярних, як морські страшила,
Вже з хмар собі поприпинали крила,
На хвилі сіли, знявши з них окови.
Вже чую, як морська безодня стекло
Бурха й гризе запори ледовії,
Під хмари мокру шию підіймає.
Вже чую, що один ланцюг тримає,
Та швидко й сей зірвуть — гук молотів вже чуть».