Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 18. Переклади (1960).djvu/341

Часом котрийсь затягне пісню стиха,
Часом стають і очі обертають,
Чи хто не слуха? — Ні, не чуть нікого.

Блукали ніччю над руслом Неви,
Що тягнеться немов стіна альпійська,
Аж зупинилися, де між гранітом
Вниз до ріки прорубана дорога.
Там унизу побачили здалека
Когось з ліхтарнею над самою рікою.
Се не шпіон, бо що шпіонити в воді?
І не перевізник, бо хто б плив поміж криги?
І не рибак, бо не тримав нічого
В руках, лише малий паперу зшиток.
Зблизилися — він не звернув уваги,
Шнур підтягнув, який звисав у воду,
І вузлики злічив і записав;
Мабуть, там міряв глибину води.

Ліхтарні відблиск, від води відбитий,
Паде на зшиток сірого паперу
І на лице, похилене над світлом,
Жовте, як хмара на західнім небі.
Лице те гарне, благородне, строге;
Очима пильно він читав у зшитку,
А чуючи прохожих кроки й гомін
Поза собою, не спитав, хто ходить,
І тільки легко так кивнув рукою,
Немов просив, аби стояли тихо.
Було щось дивне в тім кивку руки,
І подорожні, ставши туж над ним,
Гляділи і шептали, сміючися,
А далі стихли всі і нічичирк.
Один заглянув у лице й пізнав
І шепнув іншим: «Так, се він».— «А хто він?»
«Маляр — і поляк з роду, Олешкєвич.
Тепер він радше ворожбит-віщун,
Бо вже давно відвик від фарб і пензля,
Лиш біблію читає та кабалу.
І, кажуть, навіть з духами говорить».