О бідний хлопе, чом же з мого ока
Сльоза пливе і серце в мене б'ється
При думці про твій вчинок? Жаль мені
Тебе, нещасний слов'янине! Бідний
Народе, жаль мені твоєї долі…
Один лиш знаєш героїзм — неволі.
Коли мороз якнайтугіше пражив,
Враз небо зсиніло і плямами чорніє,
Подібне до лиця замерзлого в снігу,
Коли його тепло у хаті розігріє,
І він, тепла набравши, не життя,
Не дише, лиш воняє сопухом гниття.
Повіяв теплий вітер. Ті димо́вії стовпи,
Що мов величний ліс над містом бовваніли,
Розповзлися по небі туманами,
І з димовим дощем на землю впали.
Сей дим спливав по вулицях річками,
Мішаючися з парою вогкою;
Топився сніг і, поки звечоріло,
Залив всі вулиці рікою болотною,
Санки, кочі й ландари пощезали,
Їх знято з повозів; колеса загриміли
По міськім бруку. Та в димах і в парі
Ніяких поїздів на вулицях не видно;
Лиш блиски ліхтарень мигтять де-де у млі,
Як блудні огники на темному багні.
Над берегом огромної Неви
Йшла путників громадка молодих;
Вони все сумерком ходити люблять,
Щоб уникати виду станових,
І шпига не здибать в пустому місці.
Ішли, говорячи неруським язиком;
