Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 18. Переклади (1960).djvu/337

Лиш двадцять трупів; сей у білім ввесь,
То був їздець; тамтого не вгадаєш,
Яке убрання, так у сніг забитий,
Стратований копитами кінськими;
Ті змерзли, стоячи на фронті як стовпи,
Поставлені метою для полків;
Сей, збившися в піхотному ряді,
Дістав в лоб кольбою і впав між трупи.
Беруть їх із землі поліціанти,
Несуть ховать мертвих і недобитих.
Один поламані мав ребра, другий
Гарматним колесом роздавлений навпів —
Кишки криваві з черева полізли;
Три рази страшно крикнув з-під гармати.
Та майор відгукнув: «Мовчи, цар чує!»
Солдат так звик до послуху старшим,
Що зуби закусив; його ледве живого
Плащем прикрито, бо коли цар часом
Уранці бачить так страніенну рану
І натще глипне на криваве м'ясо,
То двораки в нім чують кепський гумор:
Не свій, сердитий він у двір вертає,
Там жде його заставлене снідання,
Та він в той день не може їсти м'яса.

Останній ранений усіх зачудував:
Грозили, били, але все надармо,
Він не послухав навіть генерала,
Кричав, стогнав і проклинав царя.
Незвиклим криком зваблена юрба
Над мучеником царської паради
Шептала стиха: «Наказ коменданта
Він віз кудись, втім, кінь ізноровився
І став як вритий; тут швадрон їзди
Наскочив ззаду; звалено коня,
Зіпхнуто вояка, і понад ним
Кіннота, мов рікою, поплила».
Та коні гуманніші від людей:
Всі перескакували через нього,