Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 18. Переклади (1960).djvu/330

Та скоро ласки царської весна пройде,
Ті хробачки теряють свої блиски;
Живуть, в чужину утекти не сміють,
І вік кінчать безвісно у болоті.

Усякий генерал іде до бою сміло;
Коли його там трафить куля, має
Чуття, що цар йому ласкаво усміхнеться.
Коли ж цар стрілить неласкавим оком,
То генерал відразу блідне, слабне,
А інколи на місці й умирає.

Серед дворян бувають статочніші,
Великі душі, та гнів царський чують;
Не ріжуться від нього, не хорують,
Лиш їдуть у село, в свої палати
І відтам пишуть: сей до шамбеляна,
Той до метреси, до двірської дами,
Ліберальніші навіть до фірмана.
І знов помалу до двора вертають.
Так з хати пса вікном кинь, то він здохне;
Кіт м'явкне тільки і стає на ноги
І в хату знов вернуть шука дороги,
Якоюсь діркою знов влізе стиха;
Так стоїк, поки в службу верне тріумфально,
В селі балакає тихенько-ліберально.

Цар мав зелений мундир з ковніром
З самого золота. Цар мундира
Ніколи не скида; військовий мундир,
Се царська шкіра; цар росте, живе
Й гниє солдатом. Ледве царський син
З колиски вийде, зараз той паничик,
Для трону вроджений, мундирик дістає
Козацький чи гусарський, а замість
Забавок дітських шабельку та бичик.
Читаючи склади, шабелькою махає,
І нею в книжці букви зазначає;
Коли його вчать танців гувернери,
Він бичиком такт танців вибиває.