Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 18. Переклади (1960).djvu/324

 

ПАМ'ЯТНИК ПЕТРА ВЕЛИКОГО

 

Два юнаки під вечір на дощі
Стояли під одним плащем рука в руці;
Один той путник з заходу прихожий,
Незнана жертва царського насилля;
Другий поет російського народу,
По всьому сівері піснями славний.
Пізналися недавно, але близько,
Лиш кілька днів — і сталися друзями,
Їх душі вищі понад світські звади,
Як дві споріднені альпійські скелі;
Хоч їх гірська ріка навіки розірвала,
Як вчують шум розлучниці своєї,
То хилять к' собі піднебні вершини.

Щось думав путник про Петра статую,
А бард російський стиха так промовив:
«Ось першому з царів, що сотворив се чудо,
Друга цариця пам'ятник здвигнула.
Вже цар відлитий в велетня подобі
Сів на хребті бронзового коня
І ждав на місце, де б з конем тим стати.
Але не міг Петро стоять на власнім грунті,
Замало в вітчині було йому простору.
По грунт для нього вислано за море,
Щоб вирвати з фінляндських берегів
Горб гранітовий. Сей, на пані слово,
Пливе по морі, сунеться землею.
І в місті горілиць паде перед царицю.
Вже горб готов, летить цар, з міді литий,
Цар кнутовладний в позі римлянина,
Кінь вскакує на гранітову скелю,
Стає на обриві і знявсь на задні ноги».
Не в тій поставі сяє в давнім Римі
Любимець люду, кесар Марк Аврелій,
Що тим ім'я своє відразу вславив,
Що шпигів та донощиків відправив;
А, погромивши дерунів домашніх,