Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 18. Переклади (1960).djvu/323

Бідняк, каліка чи солдат жебручий.
Підняв до неба руки й думав довго,
В лиці мав вираз розпачі гіркої.
Глядів як ангел, що з небесним хлібом
Зійде в чистилище між грішні душі,
І бачить там цілі народи в муках,
І чує, як терплять, терпітимуть віки,
І знає наперед, як ще далеко
До їх спасення та до їх свободи.
Опертий над каналом він заплакав,
Гіркі ті сльози капали на сніг,
Та бог збере їх всі та почислить,
Віддасть за кожну море осолоди.

Було вже пізно, лиш ті два стояли,
Оба самітні, і хоч оддалік,
Нарешті вбачили один другого,
Вдивлялись довго обопільно в себе.
Той, що направо був, зблизився перший.
«Мій брате, — мовив,— бачу, ти тут сам,
Один сумний, напевно із чужини.
Коли потрібен в чім, мов, ради бога!
Я християнин із польського народу
І здоровлю тебе знаком хреста й погоні».

Та путник, надто вглиблений в задумі,
Хитнув лиш головою й віддалився.
На другий день, коли думки у нього
Помалу проясняться й верне пам'ять,
Він, певно, пожаліє того трохи.
Коли зустріне того чоловіка,
То, певно, розпізнає й заговорить,
Хоч не пригадує його обличчя.
Та в голосі його й в словах було щось
Знайоме й близьке путника душі —
Може, коли йому щось снилося про нього.