Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 18. Переклади (1960).djvu/317

Пограблено й окрадено всі землі.
За кров Литви, за сльози України,
За польське золото заплачено всі ціни
За те, що мали Парижі, Лондони;
По-модному пристроєно будівлі,
Шампанським змито паркети буфетів
І витоптано танцем менуетів.

Тепер тут пусто — двір зимує в місті;
Двірськії мухи, що за царським стервом
Скрізь тягнуться, теж в місто потягли.
Тепер в палатах тих лиш вітер грає,
Панове в місті, в місті й цар. До міста
Летить кибитка. Холод, снігу повно.
Годинники дванадцяту пробили.
А сонце вже хилилося на захід.
Склепіння неба наляга широко,
На нім ні хмарки, пусто й тихо, чисто,
Ні сліду барви, все бліде й прозоре,
Мов око путника, що вмер з морозу.

Ось-ось і місто, а над ним угору
Стирчать, немов городи піднебесні,
Стовпи і стіни, ганки й різні мури,
Мов вавілонські висячі городи.
Се дим із двохсот тисячі коминів,
Що просто й густо виліта стовпами.
Одні блищать, як мармур карарійський,
А в інших, мов рубіни, іскри тліють:
Вгорі верхи їх гнуться, аж зіллються,
Зів'ються в ганки, в луки заплетуться,
Малюють привиди дахів і стін.
Немов те місто, що нараз повстане
На дзеркалі Середземного моря,
Або явиться над піском лібійським
І вабить здалека мандрівців очі
І все стоїть, і все немов тікає.
Вже підняли ланцюг, відперли браму,
Трясуть, питають, пишуть — і впускають.