Або встань, сядь на коня,
І навіки будь моя!»
Місяць світить, їздець летить
По нагарах і корчах —
Панно, панно, чи не страх?
Кінь, як вітер, полем дмуха,
Несе лісом, в лісі глухо…
Тут і там в сухій ялиці
Ворон вистрашений кряче;
В лозах вовчії зіниці
Миготять, як ліхтарі.
«Вчвал, мій коню! Коню, вчвал!
Місяць вниз іде з-за хмар.
Поки вийде місяць з хмар,
Нам скакать на десять скал,
Десять рік і десять гір, —
За годину піє кур».
«Де везеш мене?» — «До дому.
Дім мій на горі Мендога.
Вдень отверта всім дорога,
Ніччю їздим по крийому».
«Маєш замок?» — «Так, є замок,
І замкнутий, хоч без клямок».
«Милий мій, з конем спиняйся!
Ледво всиджу на облуці».
«Мила, за сідло чіпляйся!
Що взяла ти в свої руці?
Чи мішечок до роботи?»
«Ні, та се «Ołtarzyk złoty»[1].
«Не спиню, біжить погоня!
Чуєш, як дуднять болоня?
Перед конем пропасть лежить…
Кидай книжку, хай кінь біжить!
