Вже допала, мов боа той у рядах свій скрут звиває,
Грудьми палить, рве зубами, самим віддихом вбиває.
Найстрашнішої не видно, тільки чуть її сичання;
Видно, як валяться трупи, чути ранених стогнання.
А як з краю в край колону провертить і просверлує,
То немов посеред війська ангел смерті промандрує.
Де ж король, що ті громади висилає на різню?
Чи дає відваги приклад, ставить грудь свою міцну?
Ні, сидить п'ятсот миль відси у своїй столиці нині,
Цар, великий самовладець всього світа половині.
Зморщив брови — і кибитки тисячами чвалом скачуть;
Підписав — і тисячами матері за дітьми плачуть.
Лиш кивне — кнути засвищуть від Фінляндії до Хіви…
Владарю, як Бог могучий, а як сатана злосливий!
Коли турків за Балканом пуджають твої гармати,
І посольство йде з Парижа, щоб стопу твою лизати,
Лиш Варшава наругаєсь з твоїй сили й твого трону.
Підійма на тебе руки і стягає ту корону
Казімірів, Болєславів із твоєї голови,
Бо ти вкрав її й споганив, омиваючи в крові.
Цар дивується — від страху петербуржців дрож бере;
Цар розсердився — зі страху все дворацтво стоя мре.
Та вже сипле військо; в нього Бог і віра і зоря —
Цар. Цар сердиться, — помрімо, та розрадуймо царя!
Вождь Кавказький із півсвіта сили — гей на супостата!
Вірний, справний і невтомний, наче кнут у жмені ката.
Крик: «Ура! Ура!» Вже близько шанців, і в рови їх купи
Сунуться, замість фашиння там свої складають трупи.
Вже чорніються на білих палісадах подовж валу…
Ще редута всередині, ясна з вистрілів розпалу,
Червоніє понад черню, як мотиль до муравлиська
Вкинений блищить, та суне мурашня густа, вже близька…
Згас… От так редута згасла. Чи ж остання вже гармата,
