Нам стріляти не веліли, і вступив я на гармату,
І зирнув довкола: двісті вже гармат реве завзято.
Артилерія московська нас обходить навкруги
Довго, просто і широко, як морськії береги.
І я бачив їх ватажка: прилетів, мечем махнув,
І, як птах, свойого війська він одно крило звинув;
З-під крила ж ізбита вкупу виливається піхота
Довгим-довгим чорним валом, наче лава із болота,
Пересипана багнетів іскрами. Неначе круки,
Чорні стяги теє військо ось ведуть на смерть, на муки.
Проти них стирчить біленька і вузенька, гострокута,
Мов той бик, що море боре, — то Ордонова редута.
Шість гармат усього мала, що все куряться й блискочуть,
І не стільки слів летючих у гніву уста цокочуть,
І не стільки мислей мигне в час розпуки у борців,
Скільки з тих гармат летіло куль і бомб і картачів.
Глянь, гранат в колону, в саму середину порина,
Наче лави брила в воду, полк ввесь димом заслоня…
І ось ще гранат у димі, — ряд під небо ввесь летить,
І вже лисина велика у колоні мерехтить.
Куля ось летить, здалека грозить і шумить і виє,
Мов бугай реве до бою, шарпається й землю риє.