Збив під Вавром Розена й Гейсмара!
Набрав в'язнів і гармат багато!
На Литву йде!.. Най живе Скшинецький!»
Кричав вояк, сміявся та плакав…
Ах, кому не був милий край рідний,
Той не буде так плакать, той бідний!
А начальник! Він не забалакав.
Він хрестом лежав, довго молився.
Встав і рік до француза: «Свобідний!
Геть від ніг моїх, не упідляйся!
Днесь карать я нікого не здібний».
Нам стріляти не веліли, і вступив я на гармату,
І зирнув довкола: двісті вже гармат реве завзято.
Артилерія московська нас обходить навкруги
Довго, просто і широко, як морськії береги.
І я бачив їх ватажка: прилетів, мечем махнув,
І, як птах, свойого війська він одно крило звинув;
З-під крила ж ізбита вкупу виливається піхота
Довгим-довгим чорним валом, наче лава із болота,
Пересипана багнетів іскрами. Неначе круки,
Чорні стяги теє військо ось ведуть на смерть, на муки.
Проти них стирчить біленька і вузенька, гострокута,
Мов той бик, що море боре, — то Ордонова редута.
Шість гармат усього мала, що все куряться й блискочуть,
І не стільки слів летючих у гніву уста цокочуть,
І не стільки мислей мигне в час розпуки у борців,
Скільки з тих гармат летіло куль і бомб і картачів.
Глянь, гранат в колону, в саму середину порина,
Наче лави брила в воду, полк ввесь димом заслоня…
І ось ще гранат у димі, — ряд під небо ввесь летить,
І вже лисина велика у колоні мерехтить.
Куля ось летить, здалека грозить і шумить і виє,
Мов бугай реве до бою, шарпається й землю риє.
