Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 18. Переклади (1960).djvu/298

Грім у нас не вдаряє в ту пору.
«Мати Божа! Се, мабуть, пожежа!
Рятуй діти! Се дім мій палає!»

«Де патрулі? На коні! На згір'я!»
А втім, чуть: лім тріщить, людський гомін…
«Хто йде?» — голос із гаю озвався.
Се вертають патрулі, і зараз
Увесь табір спросоння піднявся.

«Де начальник? Велике нещастя!
Страшні вісті приносять патрулі.
Один мовить: «Жону твою вбито!»
Другий мовить: «І діти згоріли».

«Та московського гершта спіймали».
«Хто він?» — «Француз, не старий, вродливий.
Палить села у службі московській,
За заплату б'є люд безоружний».

Вождь, немов від ударення грому,
На пожежу знай мовчки вдивлявся.
Як з вікон огонь бухав та з дому, —
Гірший жар в його серці займався.

І над табором тихим, здумілим
Жах заляг, стоїть тиша понура…
Вождь мовчав, як мушкет перед стрілом.
В дім глядів, потім крикнув лиш: «Шнура!»

Два кати тут надбігли воєнні,
Шнур готовий вже мали для форми;
Рукави заложили за поли,
Ковнір здерли йому з уніформи.

Втім, летить хтось. «Хто йде?» — «Люд із Богом!
Наше гасло! Пізнайте свойого!»
Скинув плащ, — на нім мундур кракуса,
Білий сурдут з червоним вилогом.

«Збив Скшинецький, збив на лоб, на шию,