Мене прощали друзі, махали хустками, —
Я плакав. Любо плакать, як серце гаряче;
Байдужна старість сто раз болючіше плаче.
Мре легко молодий. Ще світа він не знає,
Прожить в душі братів та другів він гадає;
Та старець, що вже з віч йому зійшла полуда,
Не вірить ні в людські, ані в надлюдські чуда;
Зневірившися в світі і в самому собі,
Знає, що ввесь навіки він замкнеться в гробі.
Як полем, що під осінь ще з квітків не голе,
Мандрівне пролітає перекотиполе,
Далеко здуте вітром з корінця сухого,
Хоч напікає рожу й у корча ціпкого
Спочить захоче й мертві вплутає долоні,
Та вітер вирве знов і пожене в розгоні, —
Так я ім'я незначне й чужоземні мощі
Носив на многолюдні вулиці ті й площі;
Рої дівчат хороших зустрічав я щодня…
Чи з них котра захоче пізнати приходня?
Метелика хлопчина гонить у розпалі…
Зловив, зирнув і кинув. «Лети собі далі!»
Летім! На щастя крил не бракне ще й поету,
Летім і більш ніколи не знижаймо лету!
О мати, полько, як у твого сина
В очах іскриться генія проміння;
Як із чола вздриш, що твоя дитина —
Горде, шляхотне польське покоління, —
Коли ровесник, кинувши забаву,
Йде до старця, який співає думи,
Або, чоло наморщивши, з задуми
Слуха, як предків повідають славу,
О мати, полько, злі його забави!
