Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 18. Переклади (1960).djvu/294

Ця сторінка вичитана

Мене прощали друзі, махали хустками, —
Я плакав. Любо плакать, як серце гаряче;
Байдужна старість сто раз болючіше плаче.

 Мре легко молодий. Ще світа він не знає,
 Прожить в душі братів та другів він гадає;
 Та старець, що вже з віч йому зійшла полуда,
 Не вірить ні в людські, ані в надлюдські чуда;
 Зневірившися в світі і в самому собі,
 Знає, що ввесь навіки він замкнеться в гробі.

Як полем, що під осінь ще з квітків не голе,
Мандрівне пролітає перекотиполе,
Далеко здуте вітром з корінця сухого,
Хоч напікає рожу й у корча ціпкого
Спочить захоче й мертві вплутає долоні,
Та вітер вирве знов і пожене в розгоні, —

 Так я ім'я незначне й чужоземні мощі
 Носив на многолюдні вулиці ті й площі;
 Рої дівчат хороших зустрічав я щодня…
 Чи з них котра захоче пізнати приходня?

Метелика хлопчина гонить у розпалі…
Зловив, зирнув і кинув. «Лети собі далі!»
Летім! На щастя крил не бракне ще й поету,
Летім і більш ніколи не знижаймо лету!

 
ДО МАТЕРІ ПОЛЬКИ
 

О мати, полько, як у твого сина
В очах іскриться генія проміння;
Як із чола вздриш, що твоя дитина —
Горде, шляхотне польське покоління, —
 Коли ровесник, кинувши забаву,
 Йде до старця, який співає думи,
 Або, чоло наморщивши, з задуми
 Слуха, як предків повідають славу,
О мати, полько, злі його забави!