І незчувся я з диву, й було невтямки,
Як зложилися рими, полилися думки.
І оце на кінці знов кладу я питання:
«Чи натхнула мене лиш дружба, чи кохання!»
Що ж, хоч кину сей город, хоч з очей би зникли
Жильці ті, що до мене серцем не привикли,
Про мій виїзд ніхто тут не буде в жалобі,
Ні одної сльозини не лишу по собі.
Чого ж той жаль невчасний став перед мною?
Ще раз до самітнього вертаю покою,
Немов про щось забувши. Зір мій невиразний
Ще раз верта й прощає цей покій приязний,
Ті стіни, що так много ночей, ранків много
Безцільного зітхання слухали мойого.
При тім вікні як часто вечір проводив я,
Виглядавши й не знавши, де й за чим тужив я?
Встаю, як нудно стане вниз глядіти з дому;
Стук кроків в самотині чується самому —
Все від дверей до дверей кроків безупинних…
Числю, як мірним тактом стукає годинник,
Або хрущик-стукачик, в дереві укритий,
Стука до жінки, мовби хтів поговорити.
Вночі мені сни снились приємні, привабні.
Ось і ранок! Чекають візники нахабні.
Ідем! Як без вітання вступав в ті пороги,
Так їду без прощання. Щасливі дороги!
Тямлю, за молодих літ з любої країни,
Від любих другів і від милої дівчини
Я їхав і дивився, як між деревами
