Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 18. Переклади (1960).djvu/29

Що-сь стелив мені траву зелену
На тих срібних берегах ось своїх,
Що-сь вкривав м'я теплими імлами,
Покріпляв дерев зелених тінню,
Що-сь стеріг м'я гоголем на водах,
А чайками лисими на струях,
А чорнядьми на вітрах, на буйних!»
 «Ой не так то, — каже, — річка Стугна,
Хоч мілкії вона струї має,
То як прийме в себе другі струги,
Розгулявсь хвилями по полях!»
 «Ось і Дніпр у своїм темнім гирлі
Затопив теж князя молодого,
Ростислава. Плаче Ростиславля
Мати по князю, по молодцеві
Ростиславі. Жалібно ся цвіти
Похилили, а древо з тугою
Преклонилось до землі додолу!» —

 Гей, чи се сороки трескотали?
Ні, се погонь за Ігорем жене,
Се вслід князю іде Гзак з Кончаком!
Тоді ворони уже не грали,
І галок умовк зловіщий гамір,
І сороки вже не трескотали,
А лиш дятли ковтанням дорогу
Вказують, а соловії пісьми
Радісними світ заповідають.
 Обзиваєсь Гзак ід Кончакові:
«Коли сокіл д'гнізду улітає,
Ми соколича туй розстріляймо
Своїми стрілами золотими!»
 Але Гзі Кончак відповідає:
«Коли сокіл д'гнізду улітає,
Ми соколичу зв'яжімо крила
І опутаймо дівицев краснов!»
Але знов Гзак каже Кончакові:
 «Ой, єсли його ми загадаєм
Красною дівицею опутать,
То для нас пропаде і соколич,