XIII. ПОБІГ ІГОРЯ ІЗ ПЛІНА
Гей, заграло опівночі море,
Мгли тумани степом вітер гонить;
Князю Ігореві Бог дорогу
Вказує із землі половецькой
Та на руську землю д'Новгороду,
Д'золотому отчому престолу.
Вже погасла вечірняя зоря:
Ігор спить здаєсь; ні, не спить Ігор,
Ігор думков степи-поля мірить,
Що від Дону до малого Донця.
Кінь опівночі. Овлур за річков
Свиснув, — Ігор знак сей розуміє, —
Свиснув, — та не вказуєся Ігор.
І Овлур гукнув, застугоніло
В полі і трава зашелестіла —
Половецькі вежі подвигались —
Ігор скочив горностаєм в тростя,
А гоголем білим вергсь на воду:
І на бистрого коня ся кинув,
А із нього скочив босим вовком
І полетів ід лугові Донця,
І полетів попід мгли соколом,
Б'ючи дикі гуси і лебеді
На снідання, обід і вечерю.
Коли Ігор соколом полетів,
Тогда Влур поскочив сірим вовком;
І трусили студеную росу,
Бо прірвали своїх бистрих коней.
Донець мовить: «О Ігорю, княже!
Много слави буде тобі й честі,
Кончакові нелюбія й гризі,
А утіхи цілій землі Руській!»
Ігор мовить: «О Донче! немало
І для тебе величання буде,
Що-сь леліяв м'я на своїх хвилях,
|
