«Проси, чого хочеш у мене», — рік цар.
Шваб бух цареві в ноги.
«О царю, віддай нам свободу назад, —
Весь люд тебе просить убогий.
«Адже для свободи, а не задля пут
Створила нас природа.
О царю, дай нам той скарб дорогий,
Которий зоветься свобода».
Глибоко зворушений, випрямивсь цар, —
Картина — милий боже.
А шваб рукавом собі сльози втирав, —
Ну, скажіте, на що се похоже.
Вкінці мовить цар: «Чудовий сон.
Бувай здоров. Май розум.
Ти, видко, трошки не в своїм умі, —
Тож велю відвезти тебе возом.
І ще двох товаришів дам я тобі,
Двох щирих жандармів. Границя
Не дуже далеко… Прощай, я спішусь,
Бо йду на муштру дивиться».
Се чулої бесіди чулий конець, —
І вірте мойому слову:
Ніколи вже цар не кликав дітей
До себе на розмову.!
Крізь шпари вітер холодний свистить,
А в бідній, темній хатині
Дві «грішні душі» бік о бік лежать, —
Їх лиця нужденні, аж сині.
І мовить одна а тих грішних душ:
«До своєї тули мене груди,
Уста свої до моїх уст притисни,
А гей нам легше буде».
