Так цар сказав. Слуга побіг, —
Вернув, а з ним явилось
Велике швабське хлоп'я й до ніг
Цареві поклонилось.
І мовить цар: «Ну, що ж, ти шваб,
Лиш сміло, синку, сміло».
«Вгадали, — відмовляє шваб, —
І швабське лихо мене їло!»
«Ти, певно, з роду „сімох швабів“», —
Спитав цар. «Ні, мій царю.
Один лиш батько зродив мене, —
За більше я не знаю».
«А що, — спитав цар, — у Швабії
Сей рік вдаються книдлі?»
«Біг заплать, — каже шваб, — увійдуть.
Лиш щось роки обридлі».
«А бувають великії люди ще в вас?» —
Спитав цар. «Не чувати
Великих, — на те відповів йому шваб, —
Найбільше лише череватих».
І мовить цар: «Ну, бачу, ти
Не дурень, мій небоже, —
Як кажуть про тебе!» А на те
Шваб каже: «Бути може».
Цар мовить: «А то звичайно шваб
Пантрує свої хати.
Скажи лише, що то поперло тебе
Йти в чужину блукати?»
Шваб мовить: «Лиш борщ та буряки
День в день варила мати;
Якби хоть трохи м'яса, то
Не був би я рушився з хати».
