Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 18. Переклади (1960).djvu/262

Кожний з них — убогий пролетар!
Нужда — пан їх, голод — цар!
Кожного грижа до костей жре,
Бідність в тихий гріб кладе!
Власть, системи, глупий пересуд
Їх, як кожного, гнітуть.
О, і їм кров теплу з серця, бач,
П'є дітей голодний плач!

Не одного то я знав колись:
З серця пісні би лились
А недолі, бідності огень
Пік і гриз його день в день.
Мов у клітці птах, метався,
Мов у колесі пищав, —
Недостаток день за днем змагався
Просвітку в грижі не знав.

Але хоч блідий, слабий, — не впав,
Працював, учив, писав;
Хоч здоров'ям пахли на дворі
Цвіти, чари весняні…
Соловія розлягався спів…
Підпідьомкав перепів…
Він, зарібник духа, тим часом
Сліпав в кліті над письмом.

І хоч дух надвір, на волю рвався,
Він усидів, не подався.
«Адже й се поезія! Таж се
Людське нам життя несе!»
А як часом замагає біль,
Говорив він сам собі:
«Будь-що-будь, — я честі не скаляв,
Для людей я працював!»

Но вкінці не стало сили вже, —
Впав, як в бою муж паде.