На Немизі, мов снопами, поле
Стелють головами, а молотять
Харалужними ціпами, життя
На тоці кладуть, від тіла душу
Віють. Німна береги криваві
Обологом засіяні були,
Синів руських посіяні кістьми.
Всеслав-князь над людьми суди судить,
Городи між князів розділяє,
А сам ніччю сірим вовком рище,
Із Києва погнав ярим туром
Аж до града Кур Тьмутороканя;
Хорсові великому дорогу
В степу вовком перерискав ярим.
Тому, як в Полоцьку подзвонили
Рано в дзвони у святой Софії,
То він дзвони чув аж у Києві.
Хоч і віща душа в другім тілі,
Але часто й він страдав нещастя.
Тому віщий Боян мудрим умом
Тими свій заспів зачав словами:
Ані хитрий, ані осторожний,
Ні маючий око соколине
Не уйде Господнього засуда!
О, сумуй і плач ти, руська земле
Погадавши про времена перві,
Та про первих князів найдавніших!
Де ж хто здужав того Владимира
Приковати ід Київським горам;
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
|
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
|
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
|
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
|
