Ти небо своє, о Зевесе, вкривай
Чорними хмарами,
І як той хлопчик, що стинає
З будяччя головки, іграй
З дубами й скалами;
Та на землю мою в тебе сили немає,
Ні на хату мою, що не ти її клав,
Ні на огнище те,
Що не ти його жар роздував, —
Хоч і зависть палить там тебе!
Що нужденніше під сонцем, як ви,
Боги?
Ваша святість лиш тим
Мізерненько жиє,
Що вам в жертву мій син,
Чоловік принесе.
А не будь він убога дитина,
І не май він надії на вас
(Нерозумна надія, зрадлива!) —
Ви би з голоду гибли всі враз!
Як я ще дитиною був,
Не знав ані що, ні куди,
Не раз я блудящий очі звертав
На небо, немов там недоля моя
Найти могла вухо до послуху пильно,
Найти могла серце прихильне, —
Немов там потіха була!
