Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 18. Переклади (1960).djvu/255

Без ляку, без благань стояв між ворогами,
А руки чорні ще від пороху. Якась
Жона взяла його за ковнір: „А! Вилазь!
Це він! Оцей жандарм! Це він стріляв до нас!”
„Цей!” крикнув муж. „На смерть! розстріляти зараз!”
Кричав народ. „Тут! Ні! В Бастілії лише буде!
В зброївні! Гей же! Марш!” — „Де ваша воля, люди!”
Промовив в'язень. Всі, в густую збиті шварму,
Трясли мушкетами. „Смерть кату! Смерть жандарму!
Як вовка вбить його!” Він звільна, без познаки
Тривоги: „Як я вовк — сказав — то ви собаки”.
„Ще кпить із нас! На смерть!” І наче град цупкий
На карк ненависний сипнули кулаки.
Він похилився; жовч кипить в його нутрі.
Сто голосів ревло: „На смерть з ним! Геть царі!”
Ще іскра лютости в очах його майнула,
Мов вбита гадина ще раз хвостом махнула, —
І йшов, проводжений прокляттям всього гурту,
Спокійний, знуджений переступав ті трупи
Холодні, що їх сам тут може накосив.
Народ страшний, коли заміниться на бурю.
Та він, чим більше кляли, тим вище ту понуру,
Ту горду голову все вгору підносив.
Ох, як ненавидів він їх! Якби так змога,
Він вистріляв би їх усіх, що до одного!
Ох, як ненавидять вони його! „Пропадь!
Ади, він ще б готов як стій на нас стрілять!
Смерть зрадникові! Гинь, шпіоне ти проклятий!
Смерть кровопійцеві!”
 Нараз з тієї ж хати
Почувся голосок дитячий: „Це мій татко!”
І щось з'явилося, мов хрущик світляний.
Дитина вибігла — шестилітнєє дівчатко.
І руки підняла — до просьби? До погрози?..