І грібсь на сонці, й співає, —
В мні серце аж тріснути хоче!
«Ох, там, на волі, там,
Де ясно, — де цвіти весною,
Де небо вгорі, як кришталь,
Трава наче шовк підо мною, —
Ох, там на годинку лише
Пустіть, нехай серце спочине,
Хай хвильку забуде грижу,
Що завтра ось з голоду згине!
«Ах, хвильку коротку лише —
Не втіхи, а вільної волі!
Щоб раз бодай виплакать все,
В сльозах пролить море недолі!
Та ні, мої сльози, не час,
Каменійте у серці глибоко, —
Бо шити невидно, замокнуть нитки,
Як ви заллєте мені око!»
У лахах нужденних сиділа вона, —
В червоних, підпухлих очах ні сльозини;
Руками, мов скіпи, сухими, марними,
І ночами шиє, і днями цілими.
Без тямки, без впину літає рука,
А очі довкола так мутно десь бродять,
А з голоду й нужди дрижачі уста
Жалібно сей «Спів про сорочку» виводять,
А люди співчують, і йдуть, і проходять…
Вельможная пані у ліжку лежить, —
У ліжку так тепло, м'якенько;
Та, видко, страшнеє щось пані та снить,
Щось віддих спирає, у груді тіснить, —
Вона з боку на бік кидається тяженько,
Розкидає руками й кричить…