Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 18. Переклади (1960).djvu/230

Прогнало правду, розум, волю,
Вони й не вернуться ніколи,
Аж поки люди не пізнають,
Що щастя в них і тільки в них,
І гаряче не забажають
З брудів очиститься старих.

Нема пилинки на землі,
Котра би не жила колись
У людськім тілі. Почисли
Всі крапельки води, — вони
Колись пливали в людських жилах
Від Лібії жарких пісків,
Де нині рев лиш чути львів,
Аж до Гренландії застилих,
Льодами вкритих берегів,
До Англії ланів багатих,
Огрітих сонцем золотим,
Не здиблеш місця, де би хати,
Села не було перед тим».

 

III

 

Пречудна ніч! Найлегший повів,
Як сей легіт весняний
Вечірнім воздухом алеліє, —
Тут був би в тій тиші чутний.
Небесний склеп дріма в спокою,
Звізд миготячих безлік мріє,
І місяць ясний тихо тліє,
Пливучи вічним шляхом своїм.
О, се заслона дорога,
Котру над сонною землею
Любов предвічна розп'яла.
Он гори-велетні своєю
Сніжною ясною габою
Пишаються; горда скала
Іскристою льодів корою