Ти, буй-Рюриче і ти, Давиде!
Чи не ваші злотії шоломи
Часто в крові ворогів плавали?
Чи не ваша храбрая дружина,
Наче тури рикає, ранені
Стальними шаблями в дикім полі?
О, вступіть, господинове, нині
В золотий стремень за руську землю,
І за ганьбу сих времен нещасних,
І за рани Ігоря буйного!
Ти, галицький княже Ярославе
Осьмомисле! Ти сидиш високо
На престолі своїм, злотом кутім;
Ти підпер єси угорські гори
Своїми залізними полками;
Королеві заступив дорогу,
Ворота запер єси Дунаю,
Попід хмари бремена ти мечеш,
До Дунаю судна виправляєш!
Твоя воля по землях розказом,
Отвираєш ворота Києву;
Ти стріляєш з отчого престола
Золотого Салтанів далеких.
О, стріляй Кончака, господине,
Клятого раба за руську землю,
І за ганьбу тих времен нещасних
І за рани Ігоря буйного!
А ви, буй-Романе і Мстиславе!
Храбра мисль до діла ум ваш кличе.
Ви удало до діла беретесь,
Наче сокіл, що в воздусі плавле
І ширяєсь кругом, боресь з вітром
І на птицю буйно вдарить хоче.
Ой, бо суть в вас залізні папорги
Під латинськими під шоломами.
Перед тими край стоїть отвором,
Оце пострах многим ханським странам.
Деремела, Ятвяги і Литва
І половці свої довгі списи
Покидали і під мечі тії
