Він люто кинувся до бою,
Із материного нутра
Поров невроджене дитя,
Старого різав і малого,
Все, що лиш рушалось, жило,
Розбите, стоптане лягло
Під ноги ворога страшного!
Та хто був той, що їх навчив,
Що милосердний Бог природи
Забійство любить, кров врагів?
Його ім'я й його народа
Загино, і забуде світ
Про ті казки, котрі побожна
Ошука много-много літ
За правду світові давала,
А ні, то — сильна і вельможна —
Огнем, тортурами втискала
У людські голови. Де Спарта,
Афіни, Рим колись стояли,
Розумні мужі, наче варта,
Дитину-думку колисали, —
Тепер пустиня, темнота.
В низьких хатках — народ убогий,
В палатах—підлість, гидь гнила, —
А тут же, побіч всього того
Забуті світом догнивають
Пишних колись святинь руїни.
Стовпів старих ряди дрімають, —
Часом лиш провіне над ними
Свободи дух, мов тихий спів,
Затямлений з старих часів,
Що нас малими веселив,
А нині сумом навіває,
Та сто раз більше, сто раз гірше
Змінився тут ось чоловік!
Де Сократ вмер, щоби вільніше
Відтак міг думати весь світ, —
Тепер жиють раби й тирани,
Безумці підлі і земля
П'є кров побитих. Де гула
Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 18. Переклади (1960).djvu/228
Ця сторінка вичитана
![](http://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/thumb/b/be/%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD_%D0%A4%D1%80%D0%B0%D0%BD%D0%BA%D0%BE._%D0%A2%D0%B2%D0%BE%D1%80%D0%B8_%D0%B2_20_%D1%82%D1%82._%D0%A2._18._%D0%9F%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%BA%D0%BB%D0%B0%D0%B4%D0%B8_%281960%29.djvu/page228-1024px-%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD_%D0%A4%D1%80%D0%B0%D0%BD%D0%BA%D0%BE._%D0%A2%D0%B2%D0%BE%D1%80%D0%B8_%D0%B2_20_%D1%82%D1%82._%D0%A2._18._%D0%9F%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%BA%D0%BB%D0%B0%D0%B4%D0%B8_%281960%29.djvu.jpg)