Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 18. Переклади (1960).djvu/228

Він люто кинувся до бою,
Із материного нутра
Поров невроджене дитя,
Старого різав і малого,
Все, що лиш рушалось, жило,
Розбите, стоптане лягло
Під ноги ворога страшного!
Та хто був той, що їх навчив,
Що милосердний Бог природи
Забійство любить, кров врагів?
Його ім'я й його народа
Загино, і забуде світ
Про ті казки, котрі побожна
Ошука много-много літ
За правду світові давала,
А ні, то — сильна і вельможна —
Огнем, тортурами втискала
У людські голови. Де Спарта,
Афіни, Рим колись стояли,
Розумні мужі, наче варта,
Дитину-думку колисали, —
Тепер пустиня, темнота.
В низьких хатках — народ убогий,
В палатах—підлість, гидь гнила, —
А тут же, побіч всього того
Забуті світом догнивають
Пишних колись святинь руїни.
Стовпів старих ряди дрімають, —
Часом лиш провіне над ними
Свободи дух, мов тихий спів,
Затямлений з старих часів,
Що нас малими веселив,
А нині сумом навіває,
Та сто раз більше, сто раз гірше
Змінився тут ось чоловік!
Де Сократ вмер, щоби вільніше
Відтак міг думати весь світ, —
Тепер жиють раби й тирани,
Безумці підлі і земля
П'є кров побитих. Де гула