Віз зупинивсь. Цариця й дух
Пішли в палату. Золотії
Хмарки під етеровий рух
Стелилися; рожева мгла,
Немов опона дорога,
Перлові стіни закривала,
Розкішна музика, ледве чутна,
В пречистім етері дрижала.
«Гляди, — промовила цариця,
Показуючи дивний дім, —
Гляди на сю палату! Чим
Супротив неї явиться вам
Вся велич, блиск весь і краса
Осель людських? Але коли
Вся надгорода чесноти
Оця одна би лиш була:
В такім дворі небеснім оселиться,
Втішаться вічно, веселиться,
Сам в собі лиш і сам з собою,
То дух би тим не вдоволився
І ще би вічний не сповнився
Закон природи. Ти земною
Своєю працею готов святе
Добро для інших, а за те
Пізнаєш тут все, що колись було,
Побачиш, що тепер ще єсть і де,
Пізнаєш, що колись буде.
Лиш духа око доглядіти
Могло вируючий той круг, —
Лиш духа око і лиш відти,
З палат небесних розіздріти
Могло діла всі, довгий путь
Народів на землі, бо тут
Матерія, простір і час
Щезають— розум міць приймає
І ясність і перелітає
Запору всяку, що не раз
