Та проблисками вже блідими
Край неба злегка рум'янів
На сході, — блідо закраснів
І сонний видокруг, і море синє.
Чарівний віз вгору летить.
З-під ясних, огненних копит
Небесних коней іскри прищуть,
Лишаючи огнистий слід
На скал вершках, на тих найвищих,
Самітних скалах, що чолом
Уперлись в хмари, а долом
З ребер їх бистрі ріки рищуть.
Вдолі глибоко океани
Дрімають у грізній красі,
Спокійні, мов дитина в сні;
Їх чисте дзеркало мов скляне,
Звізд погасаючих проміння
І воза дивного сліди
У собі відбива. Блідий
Блиск поранку красить каміння,
Красить хмар стада, що немов
Плащем м'яким зірницю вкрили.
Вже віз невпинний надійшов
Над пропасть — підлетів у хвилі.
В її страшенній глибині
Світів меркочуть міріади,
В півколесо обведені
Величним поясом. Се двори
Природи. Що се, чи лампади
Горять в них? Ні, то метеори.
Чарівний віз вгору летить.
Мету вже близьку коні чують,
Сил добувають — і сахтить
Огонь в їх жилах. Океан
Вже щез із виду, і цілую
Кулисту землю видно вдали,
В мертвий обгорнену туман.
А сонце, хоч не вкрите в хмари,
Так блідо, тускло блискотить,
Що ледве може освітить
