Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 18. Переклади (1960).djvu/222

Щораз новії муки шле, —
Чи радість тиху, щирозлоту
У серці чесного, коли
Глядить на скінчену роботу,
В яку труди його ввійшли.
Я маю силу розірвати
Запону земную, котра
Навітб для світла пожира,
Уміє й духа закувати
І з тілом вперти в каземати;
Я маю силу показать
Йому, свобідному, святому,
Високу, чисту благодать
І супокій той, ід котрому
Все йде шляхами розвиття.
Се надгорода чесноти,
О духу чистий! Тож зо мною
Вгору стезего промінною
Куди покажу — полети!
Слова цариці прозвучали, —
І дух послушний стрепенувся
Із земної тюрми рвонувся.
Всі земні пута поспадали,
Мов ті нитки, котрими в сні
Великана карли зв'язали.
Почув се дух, і невидні
Нові йому прибули сили,
Глядів на всі дива нові,
Що вколо нього ся стелили.
Що за життя лиш в снах чудових,
Й сонних привидах видав,
Та все побачив тут наново
Живе, правдиве! Віз перловий
На хмарах срібних підлітав, —
І сіли в нього, — і в безмір
Таємні тони задзвеніли, —
Крилаті коні полетіли,
Трясучи промінний убір.
Чарівний віз вгору летить,
Ніч ясна, звізди незлічимі
Усіяли весь небозвід;