Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 18. Переклади (1960).djvu/220

Дівчино, надземного щастя,
Що правих, добрих ожида,
Що всім борцям за правду дасться,
І всім, що сміло пута зла,
Гордої підлості ламали,
Що пересуди друхотали,
Що наче звізди з висоти —
Провідники потомкам — сяли, —
Такого щастя гідна ти!
Встань, вільний духу, з земних пут,
На тебе вольні духи ждуть!
Утих цариці голос срібний,
Але з німого тіла встав
У дивнім блиску дух подібний
До тіла, і в красі сіяв.
Несказанний і незакритий;
Бо чистоти чудової його
Ніщо в життю збруднити не могло.
Святою силою повитий,
Піднявся легко вгору він,
Безсмертний з смерті і руїн.
На ліжку тіло ще тремтіло
В обіймах півмертвого сну,
Лице без виразу остило, —
Звіряче лиш життя котило
У жилах кров; але свою
Незмінну панщину сповняли
Всі члени тіла. Дивний чуд!
Розсталися тут дух і тіло:
Він там, — воно без руху тут!
Хоч вид той сам, зріст і лице;
Проте яка ж страшна різниця.
Дух вгору розпускає крильця,
Туди, де з давен-давна вже
Тужив, туди, де жде його
Знання, найкращеє добро;
Він міниться, та все той сам,
Росте, змагається без краю.
А тіло мучиться, здригає
Хвилинку; мов перо вітрам