О, розкіш, радість, що тремтить ми в жилах!
О, безгранична веселість бурна!
О, велетня огниста втіхи сила!
Котра чуттям м'я світлим обдала,
Немов вінцем огнистим і несе м'я, мов
Потужний подув вихру хмари надо мнов!
Го! Моїх гір нутро дзвенить, мов дзвони, —
З джерел, з вулканів чути грому тони, —
Вони регочуться нездержаним сміхом!
Пустині, скали, океани,
Безмірний воздух, хмари й урагани
І темні бездни всі вторують їм гуртом!
«Тиране клятий! — так кричать вони зо мною, —
Ти, що цілий наш світ, мов хробака ногою,
Хтів роздавити і з дим'ячих хмар долів
Дощ камінний, жаркий спустити,
І моїм дітям кості потрощити,
І в хаос здрухотать все, що жило на мні».
«І смерть і сон, мов брат з сестрою, —
Як дивно гарні ви обоє!
Вона понура і бліда,
Мов місяць, що з-за хмар завою
Тремтяче світло ллє рікою;
А він рожевий, як зоря,
Коли над хвилі морські блисне,
На горах пурпуром зависне!
Смерть, сон — минущі чуда два!
«Чи ніч понура, льодовая,
Що все в могилах пробувас,
