Вона в ярмо впрягла, — тепер однако,
Мов дим, розщерлась і, мов сон, минула, —
Так і знаки всі й природи рабства,
Посліднього рабства людей, стояли,
Не знищені, но на нічо не здалі.
І всі страшилища, котрим міліони
Назв і міліони форм страшних і диких
Давали люди, до котрих молились
В надії і котрі кляли в розпуці, —
Всі щезли так, як Зевс, тиран всесвітній,
Котрому в поросі корячись люди
Кров власну лляли з зламаного серця,
Любов свою на вівтар зимний клали
З гарячими, безсильними сльозами, —
Корились перед тим, кого боялись,
А боязнь їх була ненависть люта.
Тепер на вівтарях пустих гниють
Ідоли всі і пестрая заслона,
Котру «життям» вівтарні слуги звали,
Котра красок переливом пустим
Манила людське серце і надії, —
Вона тепер відкинена далеко, —
Погана маска здерта проч! Свобідний
Без власті й пут остався чоловік,
Не здавлений в тісні границі, кожний
Всім другим рівний, без титулу, роду,
Не прикріплений до землі, до скиби —
Горожанин цілого світа, вольний
Від низької покори і страху,
Свій власний цар, розумний, справедливий;
Не без нам'єтності, но без вини
І болю, що колись му душу гриз,
Бо сам його творив він і терпів.
А хоть не може чоловік уйти
Ні смерті, ні случаїв ненадійних,—
Но вни тепер його раби, а не,
Як генто, при ногах важке каміння,
Котре му не давало піднестись
До звізд тих ясних, що вгорі ясніють
На невглибимім небі, в етеровім
Просторі без кінця і без границь.
