Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 18. Переклади (1960).djvu/214

На дні душі лишивсь, що пропалила
Сама себе, і мов опир відтак
Нещасна між людьми блукала, наче
Зараза, свойов власнов пустотою
Баражуючи других. О, ніхто
Не такав пусто, холодно і підло,
Де власне серце голосно кричало
Напротив слів, котрі лилися з уст,
Мов потік фальші, що, манячи других,
Вкінці і нас обманює самих.
І женщини побачив я хороші,
Так чисті й добрі, мов погідне небо,
Що світло і росу ллє на нашу землю;
Їх серця, ніжні і ясні, ще не ткнула
Рука брудна гидкої моди, — розум
Світивсь з їх слів і мисль, котра давніше
В їх головах ніколи не гостила;
Чуття блищало з їх очей, котрого
Давніше вни лякались. Вни, здавалось,
Усім тим стались, чим вперед ніколи
Не сміли бути і перемінили
Враз землю в небо. Заздрість і бліда
Ревнивість, гордота і встид фальшивий —
Ті краплі вічної, страшної трути —
Не затрували запахів розкішних
Розцвівшої тепер любові-рожі.

Вівтарі, трони, трибунали, тюрми,
Колись людьми нещасними набиті
В коронах, мітрах, панцирах і путах
І книгами з фальшованим законом,
Перед котрими люд сліпий коривсь,—
Все те тепер здавалось злов марою,
Сном гарячковим, привидом поганим
Забутої недолі, що скалилась
Із обелісків, гробів і палат
Давніх панів і катів сього світу.
І так як віра темна, а потужна,
Попів гордих, царів колишніх діло,
Безмірна сила, як той світ, котрий