Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 18. Переклади (1960).djvu/207

XXIX

 

Неласкаві на мене щастя й люди,
І на свій стан я, де піду, там плачу,
В глухеє небо і у власні груди
Звертаю зір, клену судьбу ледачу.

Бажаю буть багатшим на надію;
Як сей — буть гарним, як той — друзів мати,
От цього хист, от того власть дістати,
Все тим не рад, що маю і що вмію.

Аж сам горджу собою за ті хиби!
Та як тебе згадаю, з мого серця,

Мов жайворонок із плідної скиби,
До неба вранці моя пісня в'ється.

Як лиш твою любов солодку нагадаю,
Своєї долі я й за трон не заміняю.

 

XXX

 

Коли в солодкій тиші любих дум
Я спомини минулого збираю,
Чимало страт оплакує мій сум,
До давніх сліз новії доливаю.

І виступає на очах росиця
За другами, що смерті тьма пожерла,
І щедро знов перлиться сліз криниця,
І туга воскреса, що здавна вмерла.

Я важко мучуся минулим горем,
І жаль до жалю додаю раптово;
Колишній сум бушує новим морем,
Що сплачено давно, плачу наново.

Та як до тебе зверну свої мислі —
Всі страти віднайшов, всі смутки присли.